Ресторан "Україна

Потреба говорити про корупцію провокує потік свідомості, серію перформативних галюцинаційакторок, де на поверхню виходять дитячі спогади, особисті травми, ідіосинкразії, зізнання, відчуття професійної нереалізованості та безпорадності. Чи є ця неможливість говорити про корупцію — капітуляцією перед поставленим завданням? Чи означає вона прийняття обивательської позиції, з точки зору якої, корупція, звісно, заслуговує на засудження, але своя сорочка – до тіла ближче? Але якщо особисте – це політичне, більше того – це його причина і результат, то чи може бути цей потік особистого – жестом звільнення: від потреби завчати чиїсь слова, від прописаного сценарію, від сценариста, від авторитета, від боса, від Батька? Врешті, саме антиавторитарний мотив, так само, як і антиолігархічний чи патріотичний – часто стає одним із побічних ефектів антикорупційних рухів.Однак тіло Батька вже давно лежить на столі. Що означає, що сценарію дійсно немає, і фінал – відкритий. А тому вивільнення особистого може стати як жестом прийняття відповідальності,так і захопити собою настільки, що ми й не зауважимо, як місце старого Батька непомітно обійме новий.Творча команда вистави:Акторки: Ніна Хижна, Оксана ЧеркашинаДраматург: Діма ЛевицькийХудожнє оформлення, саунд-дизайн: Євген ЯкшинДослідження корупційних кейсів, які використовувались при створенні вистави, виконав Пьотр Армяновський. За світлове вирішення відповідав Євген Копйов.Вистава в основному побудована на особистих історіях двох актрис, драматург Діма Левицький — автор польсько-українського проекту «Мій дід копав. Мій батько копав. А я не буду», вистави «ДПЮ» допомагав «зібрати історію» в цілісне дійство.